І. Хлібик. Ставлення до самогубства в українській культурі і переживанням втрати людини, яка вчинила самогубство - роздуми практичного психолога.

Інтерес до цієї теми у мене виник після навчання у інструкторів армії Сполучених штатів Америки щодо попередження вчинення самогубств серед військових. Один з інструкторів запитав учасників семінару: «Як в українській культурі ставляться до людей, що вчинили суїцидальну спробу чи завершений суїцид?». Я відповіла, виходячи зі свого досвіду, що ставляться з осудом, нерозумінням, навіть засудженням. Курсант військового вузу говорив про можливу спробу зрозуміти вчинок людини, яка вчинила суїцид, прийняти таке її рішення. Інструктор-капелан озвучив думку про певний «зсув» від засудження в бік розуміння і прийняття вибору людини покінчити з власним життям. На одному з навчальних семінарів тренер з Норвегії теж говорив, що в їх країні самогубство приймається оточенням як вибір людини.  

З власного досвіду роботи з військовими помітила наступне. Військове оточення у більшості випадків засуджує вчинення самогубства, сприймає це як прояв слабкості. На мою думку засудження і неприйняття самогубства пов’язано з тим, що для військових (особливо воюючої армії) притаманна підвищена цінність людського життя. Людина помирає на війні від «ворожої кулі», хоче жити, але це війна…а у випадку самогубства добровільно позбавляють себе життя. Для військового середовища при бойових втратах характерно відмічати річниці загибелі побратимів, відвідувати місця загибелі, а якщо військовослужбовець вчинив самогубство цього не роблять…. я принаймні таких випадків не знаю. Не розуміють вчинення самогубства і через те, що дома залишилась без підтримки сім’я. Рідні не отримають високого соціального статусу (батько, чоловік, син загинув на війні…як герой), грошову виплату, бо втрата не бойова. В українському суспільстві інститут сім’ї дуже сильний, тому ставлення до самогубства формується і враховуючи наслідки для сім’ї. 

Православна церква з осудом ставиться до вчинення самогубства. Самогубство розглядається рівноцінним вбивству, адже це є вбивство себе. З погляду православ’я Бог єдиний вирішує, коли і як людина має вмерти, тому перебирати це повноваження на себе означає зневажити Бога. «Ісус помер за всі наші гріхи… і якщо істинному християнину доведеться у час духовної боротьби або слабкості вчинити самогубство – це буде гріх, за який Ісус помер». Важливі поминальні активності, такі як відспівування, панахіда, подання записки «за упокій» не доступні для рідних, які втратили близьку людину внаслідок самогубства. Одним з напрямків роботи військових капеланів є проведення бесід з військовослужбовцями про засудження релігією вчинення самогубства.

Звичайно вище описане ускладнює переживання втрати близькими, культивує почуття провини (щось не помітили, вчасно не допомогли). Виникають дуальні почуття, гнів на того хто вчинив самогубство існує поряд із почуттям жалю за втратою, смутком.  Паралельно гнів спрямовується і на того, кого вважають причетним до цього («довели до самогубства»). В Кримінальному кодексі України є стаття  «Доведення до самогубства».

 У своїй роботі я пробувала «вийти» на рівень смислу такої втрати, чому може навчити самогубство вчинене іншим, для чого така втрата була в житті. Військові в цьому випадку говорять про ще більше розуміння того, яке людське життя цінне і що його треба берегти.

Я думаю переживання смерті людини, яка вчинила самогубство, це завжди ускладнене горювання. Вважаю, що ускладнюється саме почуттям провини в оточуючих та труднощами віднайти смисл у добровільному позбавленні себе життя, можливо, це віддаляє до прийняття самогубства як вибору людини і «зсуву» в бік розуміння.

Психолог центру "РОДИННЕ КОЛО"

Хлібик Ірина

Будь-яке копіювання матеріалу без дозволу автора у повній та частковій формі заборонено. При копіюванні матеріалу за згодою автора обов'язкове посилання на сторінку статті сайту "Центру по роботі з втратою". Дякуємо за розуміння.

• < Prev
• Next >